четверг, 7 ноября 2013 г.

Iз Херсона до... Олешківської Січі

40 хвилин автобусом + 16 кілометрів байдаркою = заряд бадьорості та патріотизму

Погожий сонячний день. Неділя. Дві байдарки і четверо молодих людей, охочих до пригод... Хіба не гарна нагода, аби вирушити в подорож мальовничими дніпровськими плавнями? До того ж за мету взято не просто розважитися, а особисто пройти затишними водними рукавами до одного з колишніх форпостів українського південного козацтва — Олешківської Січі.

Наш Маршрут №1 починається із херсонської автостанції на Центральному ринку. Квитки на автобус Хер сон — Хуторище, який відправляється щопівгодини, коштують сім гривень з копійками. Двадцять хвилин у дорозі, і сходимо на першій зупинці — біля колишнього целюлозно-паперового комбінату в Цюрупинську (колись — місто Олешки, перша згадка про яке датується 1084 роком). До місця водного старту залишається зовсім трохи — кількасот метрів дикими заростями.
Нарешті дістаємося придатного берега. Накачуємо повітрям наші байдарки, збираємо весла, розкладаємо зручно речі і спускаємось на воду. Займаємо місця (досвідчені — позаду, новачки — наперед) і вирушаємо вгору проти течії однією з лівих приток Дніпра — річкою Конка. Вона зустрічає нас тихим шелестом стрункого очерету, широкими вербами, що схилилися над водою і кількома рибалками, які затамували подих над поплавками своїх вудок.
Мого супутника Максима цікавить один пагорб неподалік нашого старту. Це урочище виділяється серед навколишнього краєвиду і, на думку Максима, могло слугувати нашим предкам переправою: як у середньовіччя, так і в пізнішу добу. Загалом, Максим вже не один рік полюбляє відпочивати активно. А свої маршрути прокладає через цікаві і неймовірно гарні місцини біля Дніпра. «Проїздивши Херсонщиною не одну тисячу кілометрів на велосипеді, я взявся мандрувати водними шляхами, — розповідає по дорозі до пагорба хлопець. — І не розчарувався. Навпаки. Скільки маленьких річок і протоків, і кожна — зі своїм шармом, своєю історією. В наших краях проживали різні народи, які залишили тут свої сліди. Тож мої мандрівки часто мають ще й історично-пізнавальну складову. Дізнаюся і міркую про те чи інше селище, його назву, історію заснування».
Перепочивши кілька хвилин, вирушаємо у зворотному напрямку — вниз за течією Конки. Раптом помічаємо білу чаплю. Вона підпускає нас незвично близько, а потім робить показовий плавний політ навкруги, ніби дозволяючи зробити серію знімків. Неподалік вервечкою плентається сімейство диких качок. Побачивши нас, воно полохливо ховається за очеретами. На широколистих ліліях «засмагають» жаби. Стрімкі комахи снують навколо... Жовтий сонячний диск піднімається дедалі вище безхмарним небом, а наші байдарки підходять до чергового берега. Від нього залишається із сотню метрів до пам’ятного знака на місці існування Олешківської Січі Славного Війська Запорізького Низового.
— На початку XVIII століття запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком взяли активну участь у національно-визвольному русі під керівництвом гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Після зруйнування російськими військами Чортомлицької та Кам’янської Січей вони були змушені перейти під протекторат Кримського ханства, перемістившись на олешківські землі, — розповів автору цих рядків херсонський історик і краєзнавець Олексій ПАТАЛАХ. — Спочатку життя козаків в Олешківській Січі було досить вільне: вони не платили в ханську казну, користувалися доходами з нижньодніпровських переправ і риболовними угіддями. Але згодом ситуація змінилася. Татари помітили, що козаки беруть сіль у Прогноях не лише для вжитку, а й на продаж. За це на запорожців наклали мито. Крім того, царевич Аділь-Гірей обманув орієнтовно 1500 козаків і втягнув їх у війну проти хана Менглі-Гірея ІІ. Відтоді олешківських січовиків стали тримати в «чорному тілі». В них забрали гирло Дніпра, заборонили тримати в Січі артилерійське спорядження і вести торгівлю. Запорожці були змушені безкоштовно працювати на татар. А найбільшим приниженням стала заборона мати в Січі свою церкву — очеретовий храм з полотняним іконостасом. Кошовий Гордієнко намагався відстоювати своє військо як міг і сподівався на переможну війну з Росією. В цьому його намагався переконати син Пилипа Орлика — Григорій. Однак за 17 років перебування в Олешках настрої козаків змінилися. Більшість з них не хотіли воювати з Москвою. А в 1728 році Гордієнка усунули від влади, і Славне Військо Запорізьке Низове покинуло Олешки. Щодо самої Січі, за свідченням очевидців, вона займала площу орієнтовно 2 гектари і мала вигляд правильного чотирикутника з півтораметровими валами навколо, редутами по кутах і воротами з північного боку. Пізніше, у 1845 році, це місце засадили кущами через часті піщані бурі. А в радянський період ця територія потрапила під промислове будівництво. Лише в 1990 році Олешківська Січ була знову віднайдена археологами. Серед їхніх знахідок — фрагменти кераміки, гутного скла, печеного кахелю. А найцікавіше, що вдалося знайти — срібний перстень-печатка із зображенням серцеподібного щита з рицарським хрестом та ініціалами «К» і «Н».
Сьогодні ж на місці колишньої Січі ми побачили кілька пам’яток. Це козацький хрест, камінь із гранітною дошкою, на якій зазначено період існування Олешківської Січі, а ще — стилізована арка-дзвіниця, яку в 1991 році виготовив херсонський скульптор Микола Гепард.
Кілька фотознімків на пам’ять — і вирушаємо далі. На шляху до Херсона зупиняємося на кількох бережках, аби поласувати дикими сливами, грушами і яблуками. Через кілька кілометрів робимо привал — обід. Як добре дивитися в тихе, спокійне небо з високої трави... Додому зовсім не хочеться, але мусимо підійматися. Повернувшись на байдарки, пливемо неспішно, час від часу прохолоджуємось у річці і, знову ж таки, милуємось тихими плавнями. Метр за метром долаємо вузенькі зарослі і ширші рукави, які виводять нас із Конки на річку Кардашинка. Дістаємося до острівного дачного поселення, що своїми містками і маленькими пірсами врізається у воду. «Венеція!» — посміхається Максим. Тут теж робимо коротку зупинку, аби перепочити й набрати холодної води. А далі — звертаємо праворуч на Конку, дістаємося третього затону, а з нього виходимо в Дніпро, який з іншого берега зустрічає нас набережною поблизу проспекту Ушакова. Не щодня побачиш Херсон із цього боку...
Останні махи веслами, і наші байдарки впираються у місто. Виходимо на берег: втомлені від греблі, трохи припечені палким сонцем і... задоволені. Таку мандрівку вихідного дня, певно, не замінити жодним атракціоном. А особливих емоцій додає факт, що майже 16 кілометрів здолав своїми силами і в приємній компанії. Насамкінець лишається додати: мандруйте Україною, вона дуже гарна!
Іван АНТИПЕНКО, Газета «День»: №123, (2013), Херсон — Цюрупинськ — Херсон, фото автора

Комментариев нет:

Отправить комментарий

AddThis